Марія Федорівна Янко (уроджена Андрощук) народилася 26 січня 1926 року в селі Угли Перші Ковельського повіту Волинського воєводства (нині село Партизанське Ковельського району Волинської області). Її батьки, Федір та Антоніна Андрощуки, займалися сільським господарством і мали десять гектарів землі. У Марії було дві сестри - Ольга та Устинія, і три брати - Володимир, Ананій та Ігор. Марія жила з родиною і до сьомого класу ходила до школи в сусідню польську колонію Нова Діброва.

Під час нацистської окупації батько Марії допомагав місцевим євреям переховуватися від нацистських переслідувань. Її старшу сестру Ольгу внесли до списку на депортацію на примусові роботи до Німеччини. Однак, за допомогою місцевих партизанів Ользі вдалося втекти до Цуманських лісів. Тому 22 липня 1942 року до будинку родини Андрощуків прийшли сільський староста, кілька поліцаїв і німець, та забрали 16-річну Марію замість сестри. Марія згадує: “Мене кинули на підводу. Я була боса, пасла гусей, і мене повезли звідти. Мені навіть не дозволили нічого взяти з собою і зайти в хату. Тільки мама встигла дати мені хоч щось. В одній сукні, як була, так і забрали”.

Спочатку її відвезли до районного центру Голоби. Звідти - до збірного пункту в Ковелі, де командував місцевий чоловік, з яким старший брат Марії, Володимир, служив у польській армії. Він дозволив братові Марії відвідати її і передати трохи їжі, але категорично відмовився відпустити. Через три тижні товарним потягом Марію вивезли до Німеччини.

Вона прибула до міста Ольденбург, Нижня Саксонія. Там її змусили працювати вантажницею, пришили на одяг нашивку “OST”, також видали дерев’яне взуття (“Holzschuhe”). Після цього її депортували на ферму сім’ї Брунс у селі Гаттервюстінг. Сім’я Брунсів складалася з господаря і господині, а також їхніх п’ятьох дітей. Вони утримували 19 корів, яких Марія повинна була доїти, виганяти на пасовище і збирати бідони з-під молока. За кілька днів від такої фізичної праці її руки настільки розпухли, що вона не могла повноцінно доїти корів. Коли господар помітив це, він побив її: “Так він бив мене тим відром, що аж шкіра посиніла”. Вона також виконувала хатню роботу по дому, зокрема, прибирала та мила посуд. Вона згадує, що спала лише кілька годин щоночі. Окрім роботи на фермі, її та інших примусових робітників відправляли на різні будівельні роботи. Марія жила в окремій кімнаті в будинку господарів і харчувалася погано, недоїдками. Їй дозволяли листуватися з родичами і вона спілкувалася з двома іншими примусовими робітницями з Дніпропетровської області, які працювали неподалік, Зіною і Надією.

Під час бомбардувань Марії, як і іншим примусовим робітникам, заборонялося ховатися в бомбосховищах - їх змушували працювати. Одного разу осколки вбили корову, яку вона доглядала, але Марія вижила: “Я пам’ятаю, що того дня написала листа своїй сім’ї, розповіла їм, яким важким був день, і корову вбили прямо на моїх очах, а я нічого не могла з нею зробити. Мене не зачепило”. Незадовго до закінчення війни Марію перевели на ферму, що належала родині Бакгус, розташовану в селі Сандхаттен. Саме там її звільнила американська армія. Армія зареєструвала її і запропонувала емігрувати до США. Вона відмовилася, її передали радянській стороні. Радянська влада допитувала її: чи добровільно вона поїхала до Німеччини? Чи був хтось у родині пов’язаний з бандерівцями? Зрештою, вона пройшла перевірку і отримала дозвіл повернутися в Україну. Перед тим, як вирушити додому, вона недовго працювала вантажницею - вантажила ящики зі зброєю у вагони.

У жовтні 1945 року вона повернулася до рідного села. Троє її братів служили в Червоній армії. Один з них, Володимир, загинув у бою, а двоє інших отримали поранення, що призвели до втрати кінцівок.

Після війни Марія пропрацювала у сфері торгівлі 63 роки. Зараз вона мешкає в Голобах. Вона підтримує зв’язок зі старшим сином сім’ї Брунс, на фермі якого вона була інтернована, її донька з чоловіком навіть їздила до нього в Німеччину.

Автори: Олександра (Гільдесгайм), Гьонг (Сеул)